Історії на відзначення 100-річчя

Джуді та Агі Адлер, Угорщина

Коли Агі Адлер залишила Будапешт після Угорської революції 1956 року, вона вирушила у складну подорож разом зі своїм братом і чоловіком. Подорож включала п'ять днів у військовій в'язниці, перехід через болотисті поля до австрійського кордону, поки її брат страждав від кили, залізничну поїздку через італійські Альпи та пароплав через Атлантику, який спричинив повсюдну морську хворобу й несподівано зупинився в Марокко («Це було дуже красиво і зовсім не схоже на те, що ми бачили раніше»). Мати Агі, яка наполягала, щоб діти їхали без неї заради кращого майбутнього, приєдналася до сім'ї в Торонто в 1959 році — того ж року, коли народилася Джуді, перша громадянка Канади в родині.

«4 січня 1957 року ми прибули до Галіфакса, де старі покинуті військові казарми очікували на іммігрантів, що прибувають. Канадці були неймовірно добрими. З Галіфакса всіх відвезли до Квебек-Сіті, де ми пройшли через Імміграційні служби [...] було -40 градусів, сопливиці замерзали в носі. [Нарешті ми] приєдналися до інших у Торонто.»

Сьогодні Джуді сама є бабусею та волонтером JIAS Toronto, підтримуючи новоприбулих, щоб відплатити добром: «Мій шлях до волонтерства з JIAS розпочався, коли я була дитиною, і батько розповів мені про підтримку, яку надала JIAS, коли вони щойно прибули як біженці з Угорщини. Мій батько був лікарем в Угорщині і мав знову пройти лікарське інтернатуру та скласти іспити, щоб практикувати в Канаді. Я швидко зрозуміла, що без JIAS життя, яким я насолоджувалася в дитинстві, не було б можливим.»

Моріс Бензакар, Марокко

Ми прибули до Торонто в п'ятницю ввечері 1957 року, і нас зустріла молода секретарка, яка працювала в JIAS і відвезла нас до готелю на Spadina Avenue. Єврейська спільнота тоді складалася суцільно з ашкеназів і [...] вони нічого не знали про марокканських євреїв.

Потім у 60-х роках відбулася велика хвиля іммігрантів із Марокко, і JIAS попросила нас допомогти. Я сказав тодішньому директору JIAS: «Хочу, щоб коли приїздять сім'ї, вже була готова квартира, меблі, і щоб було що поїсти вранці тощо». Ось так ми й робили.

Згодом я приєднався до персоналу і пізніше став директором агенції.

Моріс Бензакар працював у JIAS соціальним працівником, а згодом — директором із питань облаштування протягом 28 років. Він зробив величезний внесок в організацію, заслуживши прізвисько «Пан JIAS».

Натисніть тут щоб переглянути або прочитати розгорнуте інтерв'ю з Морісом Бензакаром для Sephardi Voices.

Четті Кнолл (z”l), Румунія

Моя бабуся Четті Кнолл (ми кликали її Буа, скорочення від Бунїка) приїхала до Канади через Італію в 1982 році разом із моїми батьками Ніною & Йосипом та моїм старшим братом.

Після прибуття до Італії мої батьки та бабуся звернулися до офісів HIAS/Joint (American Jewish Joint Distribution Committee), що були створені для допомоги єврейським біженцям. На жаль, їм повідомили, що ці офіси на той момент могли допомогти моїй сім'ї лише переїхати до Ізраїлю.

Моя бабуся наполягала, що її син (мій дядько) вже в Канаді — тож вона мала приєднатися до нього. Технічно вона могла потрапити до Канади через батьківське спонсорство — але тоді мої батьки та брат мали б їхати до Ізраїлю та розлучитися з нею.

Моя бабуся (своїм ламаним їдишем та з ламаним їдишем працівника HIAS) запитала представника HIAS: «Пане, у вас є діти?» — на що він відповів, що так. «Вони завжди вас слухаються?» — запитала вона, і він відповів «ні, звісно ні».

«Ну то ж,» — продовжила вона, — «я казала синові їхати до Ізраїлю, але він обрав Канаду. То як ви можете змусити мене обирати між моїми дітьми?»

І так Буа блискуче разіграла єврейське почуття провини, а офіцер HIAS скоординував свої дії з вінніпезьким офісом JIAS Canada, щоб включити моїх батьків до списку біженського спонсорства. Кілька місяців потому вони переїхали до Канади, а решта — це вже історія.

Розповіла Наомі Крамер

Lilian & Mair Zamir, Велика Британія/Ірак

Моя дружина і я (Ліліан & Маїр) приїхали до Канади з Великої Британії в 1970 році як молодята. Проте наші особисті шляхи до цієї миті були зовсім різними.

Ліліан народилася в єврейській родині в Глазго, Шотландія, а я народився в Багдаді, Іраку, в єврейській сім'ї з дуже глибоким корінням, яке, на думку деяких родичів, сягає стародавніх часів Вавилону!

Моя родина емігрувала (втекла) з Іраку до Ізраїлю. Пізніше я поїхав до Великої Британії навчатися, де й познайомився з Ліліан. Ми одружилися в Глазго в 1969 році і наступного року емігрували до Канади, де мені запропонували посаду в The University of Western Ontario у Лондоні, Онтаріо.

Канадське громадянство було негайно надане Ліліан після прибуття, оскільки вона була британською підданою. На власній церемонії отримання канадського громадянства п'ять років потому суддя, що головував, поцікавився, чому я не зачекав жодного зайвого дня понад обов'язковий 5-річний термін. Він хотів почути мою історію і був дуже зворушений деталями, особливо коли я додав, що після п'яти років у цій країні вперше в житті відчув себе справді «вдома».

Що ще важливіше, я сказав йому, що вперше відчув, що можу мати дітей і дати їм те, чого ніколи не мав сам — країну, яку вони можуть назвати своєю. Наші четверо дітей народилися в Лондоні, Онтаріо.

Олена Алейніков, СРСР

Я народилася в 1946 році в Москві, СРСР. Моя іміграційна історія розпочалася на початку 1973 року, коли молоді євреї надихалися подіями в Ізраїлі та зазнавали повсюдного антисемітизму в радянській Росії. Ми почали таємно збиратися, щоб обговорити можливість залишити країну й почати нове життя у вільному світі.

Рішення було прийнято, і щойно ми подали заяви на виїзні візи, мій чоловік і я втратили роботу, [...] почали отримувати залякувальні візити агентів КДБ і нас називали «ворогами держави». Нарешті, влітку 1974 року ми отримали дозвіл на виїзд, і нас троє (нашій доньці було 5 років) із лише $300 в кишені (таким був ліміт) сіли на рейс до Відня. Так розпочався наш процес еміграції. Найважчою частиною було залишати позаду наших близьких, адже ми не знали, чи побачимо їх знову.

Після шести місяців у Римі ми вилетіли до Торонто. В аеропорту нас зустрів персонал JIAS, який надав інформацію про те, де зупинитися і що робити далі. Тоді ми не мали ні родичів, ні друзів у Торонто, і допомога JIAS відіграла вирішальну роль.

Нашими головними цілями були працевлаштування та забезпечення єврейської освіти для доньки. За допомогою JIAS наша донька була зарахована до першого класу Bialik Hebrew Day School і дуже скоро стала однією з кращих учениць у своїй паралелі. Багато років потому наші три онуки також закінчили Bialik. Наша мрія здійснилася.

Олена та її чоловік збудували успішну кар'єру в Канаді. Через багато років після імміграції Олена увійшла до ради директорів JIAS і прослужила організації 25 років, обіймаючи посаду голови ради два терміни та допомагаючи реалізовувати багато важливих ініціатив для єврейської іммігрантської спільноти.

Родина Фарха, Сирія

У 2014 році 13 членів нашої родини (6 дорослих і 7 дітей віком від 4 до 15 років) втекли від війни в Сирії та поїхали до Туреччини, не маючи жодного уявлення, куди рушать далі. Ми відчайдушно хотіли вивезти родичів у безпечне місце, але не знали, як це зробити. Це був справжній доленосний момент, коли нам зателефонував друг, пов'язаний із конгрегацією Beth Tzedec, і запитав, чи не знаємо ми сирійські сім'ї, яким потрібне приватне спонсорство для переїзду до Канади.

Коли JIAS повідомила, що зможе разом з іншими громадськими організаціями спонсорувати всіх наших родичів, я пам'ятаю, як ми виходили з тієї зустрічі, а по щоках моєї дружини текли сльози. Вона плакала всю дорогу додому.

Відтоді ми розпочали стосунки з єврейською спільнотою через Beth Tzedec, JIAS, а потім і конгрегацію Oraynu для гуманістичного юдаїзму — додаткових спонсорів нашої родини. Коли наші родичі приїхали, наші зв'язки стали ще міцнішими, і відтоді наша ісмаїльська родина бере участь у святкуваннях Високих свят разом із нашою єврейською родиною, і всі ми прагнемо ділитися добром у відповідь. Мені пощастило отримати запрошення до ради JIAS, і я вдячний, що можу бути корисним JIAS та єврейській спільноті.

Сьогодні дві наші племінниці навчаються в університеті, здобуваючи ту освіту, яку вони не змогли б отримати в Сирії. Інші діти ходять до початкової та середньої школи, пережили випускні, шкільні бали та відчули вдячність за свободу і життя, яке ми маємо тут, у Канаді.

Розповіли Amyn & Thanaa Sarif

Мішель Бісмут, Туніс

Ми поїхали, бо Туніс здобув незалежність. Більшість клієнтів мого батька були французами й усі пішли, тож його бізнес занепадав. Мені було 13 років, минуло приблизно півтора роки після смерті мами. Ми залишили майже все позаду — взяли лише чотири валізи. Він був дуже сміливою людиною, яка їхала з трьома юними підлітками!

Тато обрав Манітобу, бо добре знався на зерні. Зерно — але не англійська! Ми недовго пробули у Вінніпезі, коли тато вирішив, що нам слід повернутися до Тунісу. А потім подумав і сказав: ну добре, спробуємо Монреаль — там французька.

І Монреаль став домом. Коли ми приїхали вперше, JIAS влаштувала нас разом із іншими родинами, що приїхали з Північної Африки. Щонеділі вдень ми всі ходили в місце під назвою The Neighborhood House на вулиці Clark — це був єврейський громадський центр — де зустрічалися, пили та їли тістечка й печиво. Саме там я познайомилася з людьми, з якими дружу й досі.

Мішель на фото зі своєю старшою сестрою Еліан, z”l

Міріам Деніелс, Індія

Я народилася в Мумбаї, Індія, і приїхала до Канади з батьками та трьома братами й сестрами, коли мені було вісім років. Ми залишили позаду сім'ю, друзів і нашу єврейську громаду.

Канада прекрасна. Ми, діти, обожнювали сніг і хокейні матчі. Були й труднощі. Ми залишили позаду заможне життя зі слугами і в Канаді починали з дуже малого. Мої батьки завжди пам'ятали, що їм допомагала JIAS — з меблями, предметами побуту та кошерними продуктами. Шкода, що їх немає поруч, аби поділитися своєю історією та досвідом.

Ми опинилися меншиною всередині меншини. Тоді Торонто не був таким різноманітним, як сьогодні, і єврейська спільнота не була такою мультикультурною. Ми почувалися іншими і зазнавали дискримінації навіть усередині єврейської спільноти. Усталена громада не звикла бачити євреїв із темною шкірою і не розуміла, що ми, євреї з Індії, маємо власну унікальну єврейську історію й культуру. Ми сумували за сильною єврейсько-індійською спільнотою та відчуттям належності до великої єврейської родини.

Я збудувала своє життя в Торонто і знайшла своє місце в єврейській громаді. Я вже 30 років одружена зі своїм чудовим чоловіком Джошуа і маю чудову доньку, Аріеллу Вередт. Я працюю в UJA Federation of Greater Toronto понад 30 років і мала можливість багаторазово відвідати Ізраїль.

Родина Хуберт, Польща/Югославія/Ізраїль

Моїй мамі було 9 років, коли німці вторглися до Польщі. Її разом із батьками і старою бабусею депортували до Сибіру, звідки вони добралися до Тегерана, а згодом до Палестини під британським мандатом.

Мій батько походив із заможної родини на північному сході Югославії. Втративши батька на «трудовій службі», мій 13-річний тато тайно перебрався через Європу до нейтральної Туреччини. Його сестру й матір захопили, і вони пережили час у концентраційних таборах. Дивовижно, але всі троє возз'єдналися в Палестині після війни.

Мої батьки познайомилися підлітками в Ізраїлі — шкільне кохання, що одружилося на початку двадцятих. Коли дядько батька в Торонто запропонував привезти моїх батьків до Канади та дати батькові можливість навчатися в університеті, вони зраділи і погодилися.

У наступні роки мої батьки облаштувалися в Канаді, народили першу дитину (мене) і стали частиною тісного кола єврейських та ізраїльських друзів. Наприкінці двадцятих вони повернулися до Ізраїлю, щоб бути поряд зі своїми батьками, які старіли, — а в 1967 році знову приїхали до Торонто зі мною, 10-річним, і моєю молодшою сестрою.

Коли я вийшов на пенсію в 2017 році, я звернувся до JIAS, щоб стати волонтером-репетитором для студента-новоприбулця. Я ще пам'ятав, як повертатися до Канади з акцентованою англійською та іноземними манерами, — і після кар'єри керівника в енергетичному секторі хотів повністю змінити напрямок і допомогти полегшити життя дітям-іммігрантам.

Відтоді моя волонтерська діяльність охоплює репетиторство з кількома учнями, підтримку різноманітних потреб великої родини еритрейських біженців і спонсорування біженців та нових новоприбулців, які продовжують приїздити до Канади. Я перетворився на свого роду посла JIAS, «залучаючи» друзів до цих зусиль. Коли я озираюся на власну сімейну історію, мені приємно усвідомлювати, що я справляю різницю для людей, які борються за відбудову свого життя в новій країні.

Розповів Oded Hubert